Слова пісні

То вже давно було. Мені сім літ минало, А їй, либонь, минуло двадцять літ. Сиділи ми в садку, там саме зацвітало, І сипався з каштанів білий цвіт. Вона не бавила мене і не учила, Я кидала і забавки, й книжки, Щоб тільки з нею буть, вона уміла єдину забавку – плести вінки. І та мелодія не може заніміти: Не раз, як тільки лист од вітру зашумить, Чи блиснуть проти сонця ярі квіти, Вона зненацька в думці забренить. Здавалось, вона плела не для забави, А щоб зробить оправу для речей. В її речах слова котились, наче хвилі, Мов сльози по її замучених братах; В вінку, здавалось, блідли квіти білі, І в’янули слова журливі на устах. І та мелодія не може заніміти: Не раз, як тільки лист од вітру зашумить, Чи блиснуть проти сонця ярі квіти, Вона зненацька в думці забренить. То знов зривалися слова палкі, ворожі, Мов грізні вироки всім тим, що кров лили; В вінку палали кров’ю дикі рожі, Слова, мов квіти ярії, цвіли. Шумів зелений лист, а голос той коханий Про волю золоту співав мені. І та мелодія не може заніміти: Не раз, як тільки лист од вітру зашумить, Чи блиснуть проти сонця ярі квіти, Вона зненацька в думці забренить. То вже давно було. Давно пора минула таких червоних необачних слів; Либонь, вона й сама про них забула – Хто дбає про вінки, що замолоду плів? І я забула їх, не пригадаю й слова тих наших довгих запальних розмов. І та мелодія не може заніміти: Не раз, як тільки лист од вітру зашумить, Чи блиснуть проти сонця ярі квіти, Вона зненацька в думці забренить.